Капітан-лейтенант Святослав Шрамченко (1893-1958)

2. Військова служба С. Шрамченка під час першої світової війни та визвольних змагань.

(1917-1921-і рр.)



Військова служба С. Шрамченка під час першої світової війни та визвольних змагань


(1917-1921-і рр.)

 

 

Отже, Святослав був направлений на Чорноморський флот, де отримав призначення вахтенним офіцером дредноуту «Воля» [1, c.60], який щойно був добудований та уведений в склад флоту. Після короткої відпустки, 27 червня 1917 р. Шрамченко прибув до Севастополя, де зупинився в помешканні свого дядька – капітана 1 рангу Михайла Миколайовича Шрамченка. Тоді ж склав візит ще одному своєму родичу – капітану 2 рангу Якову Володимировичу Шрамченку (майбутній начальник Матроського Відділу Головного Морського Штабу Українського Морського Міністерства). Нарешті, 12 липня 1917 р., по урочистому прибуттю «Волі» (в  той час вже ширився український рух у війську та флоті, тож в час прибуття на одній з башт корабля знаходився український прапор) в Севастополь, одразу представився її командирові капітану 1 рангу Ульянову (в українському флоті в 1918 р. на посаді коменданта порту в Маріуполі)[35, c. 14-15].

 

 

Через кілька місяців Шрамченко повернувся до Петрограду на посаду флаг-офіцера Навчального Відділу Курсів Гардемарин Флоту на учбовому кораблі Балтійського флоту «Пасат», та стає ад’ютантом Курсів Гардемарин Флоту. Тоді ж, з розвитком українського військового руху він стає членом «Українського Воєнно-Революційного Штабу Балтійського флоту» [1, c. 60], одним з членів якого був також ст. лейтенант Михайло Білинський (в 1919 р. морський міністр УНР). В чиказькому Українському Національному Музеї збереглася посвідка С. Шрамченка під ч. 27, як члена української Громади курсів гардемарин флоту, датована 14 грудня 1917 р., засвідчена печаткою цього Штабу. Загалом же, штаб поставив собі завдання «не тільки зорганізувати українців-моряків», а також доповнити ними деякі кораблі Балтійського флоту – крейсер «Світлана», есмінці «Україна» та «Гайдамак»,  і потім перевести ці кораблі під українським прапором до Чорноморського Флоту[10, c. 433].

 

 

Часопис «Утро Росії» з 12 жовтня 1917 р., повідомляв, що з ініціативи моряків-українців ревельського гарнізону Український Генеральний Військовий Комітет вислав до морського міністерства представлення в справі українізації крейсера «Світлана». Морське міністерство полагодило це представлення по бажанню Українського Генерального Військового Комітету, передаючи крейсер «Світлана» українцям. Ще на початку червня 1917 р. українці висловили своє бажання  щоб матроси-українці Балтійського флоту були виділені в окремий екіпаж і відбували службу на одному з воєнних кораблів, який дістав би назву «Україна»[8, c. 382]. Це бажання було задоволене аж в самому кінці 1917 р., коли було дозволено українізувати крейсер «Світлана», на якому по його добудові планувалося підняти українського прапора, але цьому тоді завадили більшовики[33, c. 74].

 

 

З цієї нагоди в той же день цілий чорноморський флот на підтримку побратимів-балтійців підняв поруч з російськими також українські національні прапори. Про українізацію на Балтійському флоті, до речі, стало відомо і за кордоном – зокрема цю новину надрукував також фрайштадтський часопис полонених українців «Розвага»[30, c. 5]. Відомий поет Яр Славутич пригадував, що восени 1949 р. Святослав Шрамченко розповідав йому, як на есмінці «Україна» він власними руками «доконав піднесення українського синьожовтого прапора» [50, с. 2][1].

 

 

Та нажаль подальша політична конфронтація та збройна боротьба між УНР та РСФСР унеможливила подальший розвиток українського руху на Балтиці. Наприкінці грудня 1917 р. Шрамченко переїздить до Києва, на посаду ад’ютанта директора канцелярії Українського Морського Міністерства генерал-хорунжого Володимира Савченка-Більського. Пізніше, протягом 1918-1919 рр. він знаходився на посаді старшого ад’ютанта Морського Міністра. В тому ж 1918 р. він стає членом міжвідомчої Комісії при Морському Міністерстві по виробленню Українських Державних Прапорів (в наступному році  Шрамченко очолив цю комісію)[40, с. 4]. За його участі вироблено зразок військово-морського прапору, який і досі з мінімальними змінами являється найстарішим прапором Збройних Сил України. До речі, перший зразок цього прапору Шрамченко протягом всього свого життя завжди зберігав у себе. Цей прапор і зараз знаходиться десь в Америці…

 Ад'ютант товариша військового міністра з морських справ лейтенант Святослав Шрамченко, 1919-1920 рр. (фото з архіву УНМ в м. Чикаго)

 

В 1918 р. наполегливою працею українського Морського Міністерства була нарешті відновлена діяльність українського флоту, яким тоді ж були зроблені перші воєнно-морські операції. В жовтні 1918 р. Святослав приїздить на відпустку – як виявилося, останню – в свій родинний маєток на Глухівщині. Більше йому сюди не доведеться повернутися… Наприкінці того ж року війська Антанти захопили всі українські порти на узбережжі Чорного моря, звівши нанівець всю працю українських моряків.  Вже незабаром на Україну почали наступати польські та радянські війська. Перед лицем небезпеки, родина Шрамченків тікає з Глухівщини до Києва [46, c. 8].

 Мічман Святослав Шрамченко та прокурор корпусу Січових Стрільців Гліб Лазаревський, Проскуров, 1919 р. (фото з ЦДАВОВУ)

 

Втративши доступ до акваторії, в цих надзвичайно складних умовах Морське Міністерство переключає увагу на формування сухопутних  частин. Лейтенант С. Шрамченко поруч з Морським Міністром ст. лейтенантом М.Білинським вважається одним з организаторів морської піхоти УНР. З цією метою, протягом 17-23 березня 1919 р., Шрамченко, як ад’ютант супроводжує Михайла Білинського під час його урядової поїздки до Станиславова, де останній зустрівся з керівництвом ЗУНР в справі формування полку морської піхоти, який отримав назву «Гуцульського»[32, c.18-19]. 9-11 квітня Святослав також був присутній на переговорах з представниками Антанти, що відбувались у Бродах та у Красному[43, с. 2]. До 22 квітня С. Шрамченко разом з іншими воєнно-морськими урядовцями здійснив поїздку по містам гуцульських країв, звідки полк морської піхоти мав отримати відповідне поповнення. Як одному з засновників, морські піхотинці подарували йому однострій сотника полку[34, c. 16].  Про все це ним були залишені детальні спомини.

 Морський міністр старший лейтенант Михайло Білинський та його ад'ютант лейтенант Святослав Шрамченко, 1919 рік, обидва в одностроях української морської піхоти (фото з архіву УНМ в м. Чикаго)

 

29 квітня 1919 р. в Коломиї, в морських частинах відбулося перше святкування дня Українського Державного Флоту (на честь підняття над кораблями в Севастополі 29 квітня 1918 р. українських прапорів)[47, с. 2].

 

 

З  3 по 28 червня 1919 р. Шрамченко тимчасово перебуває на посаді товариша морського міністра, 25 днів фактично очолюючи морське міністерство України. 29 липня 1919 р. разом з іншими урядовцями лейтенант Шрамченко знову як ад’ютант морського міністра здійснює інспекторський огляд запасово-учбової сотні 2-го полку морської піхоти. Наступні місяці так само були заповнені роботою в морському відомстві. 1 жовтня 1919 р. Святослав призначається ад’ютантом Кам’янець-Подільської Гардемаринської Школи та командиром сотні вихованців цієї школи. Як пригадував Святослав,  він «…мусив бути з першою групою біля 20 будучих учнів Школи на першому медичному перегляді їх. Майже половина з них була відкинута, а решта могла бути принята. Прохання до школи все напливали, але далі зовнішні політичні обставини змінилися так, що справу з Гардемаринською школою треба було припинити» [36, c.83]. Заклад не проіснував і півтора місяці – незабаром місто було зайняте польськими військами…

 Лейтенант Святослав Шрамченко та генерал-хорунжий Володимир Савченко-Більський, останній керівник морського відомства УНР, 1920 р. (Фото з архіву інформаційної служби ОУН в Лондоні)

 

У грудні 1919 р. особовий склад морського відомства разом з іншими урядовими установами УНР був інтернований у Польщі. Після українсько-польської домовленості, в березні було відновлено діяльність Головної Військово-Морської Управи (назва морського міністерства на той час). З 19 травня 1920 року до 10 грудня 1921 року лейтенант Шрамченко очолює організаційно-тактичний відділ Військово-Морської Управи[29, c. 61]. 1921 р. запам’ятався С. Шрамченкові не лише як рік закінчення української військово-морської служби – цього року вмирає батько. А в листопаді гине в бою старий  знайомий  та співпрацівник Святослава старший лейтенант Михайло Білинський…


[1] В цій розмові С. Шрамченко, очевидно, згадував про події на Балтиці, хоча поет співвідніс їх з подіями 29 квітня 1918 р. в Севастополі.



Обновлен 20 авг 2014. Создан 19 авг 2014